Чернівці

Ми можемо заочно покохати місто, розглядаючи ілюстровані альбоми чи листівки, та наше перше реальне враження про нього найчастіше так чи інакше буде пов’язане з вокзалом. Автовокзалом, аеропортом, залізничною станцією — місцем, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розстаються, де завжди гамірно і велелюдно. Автовокзали, дітище ХХ століття, нечасто дивують нас естетичною „картинкою”, а от з двірцем справа інша. Недарма це слово раніше навіть писали з великої літери, недарма натякали на схожість з палацом.

В ХІХ столітті залізниця була символом прогресу, і місту, через яке пролягав її шлях, був гарантований торговий та промисловий розвиток. Чернівцям в цьому сенсі поталанило: 1 вересня 1866 року кілька сотень підданих Австро-Угорської імперії здійснили незабутній 12-годинний вояж, ставши першими пасажирами цуга (тоді казали саме так) „Львів – Чернівці”. На всіх дев’яти станціях, які поїзд минув під час свого „дебюту”, його вітали юрби народу.

Побачити справжній локомотив намагався кожний. Лише в Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), майже на півдорозі між столицею Галичини та столицею Буковини, цуг стояв цілих 47 хвилин, адже місто так готувалося до візиту цього дітища науки, влаштувало з цього привода ціле свято. Києву ще 4 роки чекати на перший потяг, Харкову — три...

За іронією долі, через 140 років після першого поїзда, що прибув під рев натовпу та марш запрошеного оркестру до чернівецького вокзалу, пасажирський поїзд „Львів – Чернівці” все так само долає 280 кілометрів шляху за довгі 12 годин. Сніданком, як то було 1 вересня 1866 року, пасажирів вже не пригощають, проте можна добряче виспатись перед насиченим відкриттями днем.

(...) Та повернімося до шумного перону. Попереду — сам вокзал. Представницький, розкішний, як і личило столиці герцогства. Перші чернівецькі пасажири прибували зовсім не до нього — первісна дерев’яна споруда двірця находилася на сучасній вул. Нікітіна.

Будівництво залізничної гілки зі Львова через Ходорів та Станіславів велося такими шаленими темпами (в дві зміни!), що ці 267 не самих простих кілометрів — через мочари, гори та ліси — підкорилися за два роки. Роботами керував англієць Томас Брессей, що до того вже працював на залізницях Австралії та Канади. Зараз його завданням було з’єднати Балкани та Східну Європу.

Перші роки вокзал був не лише транспортним вузлом, а й своєрідним атракціоном для чернівчан, з обов’язковим оркестром, що проводжав цуг о сьомій годині сорок хвилин веселою та популярною мелодією (в книзі Василя Селезінки "Місто моєї любові" йдеться навіть про те, що „Сім-сорок” є чернівецькою мелодією, бо поїзд йшов з вокзалу о 7-40, його приходило проводжати чимало народу, а оркестр на пероні грав різні мелодії. Ця, жвава і колоритна, запам'ятовувалася чернівчанам більш за все. Не знаю, правда це чи ні).

Залізниця за ті роки простягнулася до Новоселиці та Сучави, в місті створили навіть товариство „Буковинські місцеві залізниці”. Чернівчани подорожували до Відня, Ясс, Бухареста та Берліна. Поїзд потроху з екзотики перетворився на звичайний транспортний засіб. Виникла потреба в новому, більшому приміщенні вокзалу.

На ділянці, де потічок Клокучка болотами розливалася на своєму шляху до Прута, 16 вересня 1906 року урочисто закладають фундамент, а 30 листопада 1909 року вже відкривають вокзал-красень. В віденському стилі. Модерновий і модерний. Великий — він і тепер один з найбільших в Західній Україні. Двоповерховий. На бетонних опорах — бо ж на болоті, пам’ятаєте? (Я читала що вокзал спроектував чи то "батько" сецессії Отто Вагнер, чи його учень, а чи взагалі мій улюблений архітектор Юліан Захаревич. Що правда - не знаю, а як ви знаєте, то розкажіть, буду вдячна).

Зелений купол вокзалу помітно здалека: висота 20 метрів. Напівоголена Ірида, богиня-вісниця, привітно махає рукою приїжджим з високого фронтону: мовляв, в нас тут гостей люблять, не дарма на гербі Чернівців – відчинена міська брама. Її почет, чотири янголятка (двоє з квітами, а інша пара – „стрілочники”, щоб було де шукати винних) теж налаштовані цілком дружелюбно.

Дивна справа: вокзал виглядає клоном міського театру, спроектованого віденськими майстрами Фельнером та Гельмером в 1902 році. Схожий купол. Теж жінка з факелом в оточенні путті на головному фасаді. Збіг? Випадковість? Спланований задум?

Скоріше за все, пануюча мода на модерн вплинула на таку подібність двох важливих чернівецьких інституцій.

Модерн царює й в інтер’єрах, відновлених під час ремонту 1999 року. Вишуканий акорд білого та світло-зеленого кольорів доповнює позолота. Стіни вкривають рослинні орнаменти та маскарони зі стилізованими крильцями. Про нескінчений рух нагадують кадуцеї та стилізовані колеса.

Сьогодні головний чернівецький вокзал розташований поблизу центра міста, а в 1866 році ця місцевість була самісінькою околицею. Дорога до передмістя безжально підіймалася вгору, багаж не сприяв кілька-кілометровій прогулянці. Перед Чернівцями постала проблема громадського транспорту. На допомогу прийшли фіакри. Скажімо, в 1872 році нараховувалося 68 таких легких кінних екіпажів, чиї тарифи, маршрути та стоянки чітко регулювали постанови магістрату.

До речі, фіакри знову з’явилися в місті кілька років тому. Але поблизу вокзалу їх шукати дарма. І тоді, і зараз така прогулянка була не на кожний гаманець.

Врятував ситуацію дешевий омнібус (трамвай з кінською тягою), як зараз рятують переповнені тролейбуси та маршрутки. Та фіакристи до конкурента поставилися по-капіталістичному, вдаючись навіть до закодування омнібусів камінням та обливання пасажирів багном з калюж. Край війні елітарного з демократичним поклав магістрат, ухваливши в 1906 році заборону на омнібуси: круті вуличні підйоми страшезно втомлювали коней. Рельєф такий. Коні не винні. Їх замінили трамваї.

Хоча перший же їх виїзд 3 червня 1897 року викликав і перше ДТП. Газета „Буковина” від 5 червня того ж року повідомляла:

"Вчера відбулася пробна їзда трамваю. В ринку від нього сполошилися коні капітана Гана і наїхали на бронзівника Абрагама Грінберга і его хлопця Нухима Гроса. Один від того має підбите око, другий скалічену руку. Взагалі люди мало пильнуються трамваю. Вчера якась пані мимо сигналів дзвінком підлізла під трамвай так, що не прийшло до нещастя. Машиніст затримав віз на місци, хоч їхав з гори. Але не завсігди можна спускатися на силу гальми і на притомність машиніста тому не завадило би людям більше осторожности".

За місяць та ж газета в’їдливо відзначала, що

"Електричний трамвай поче гумор черновецким мешканцям, бо не возить нікого, а тілько полошить коней та денервує людей своїм дзвоненєм".

Та чернівчани швидко звикли до нового транспортного засобу. Георг Дроздовський, австрійський поет та чернівецький патріот, згадував в своїй книзі „Тоді в Чернівцях і довкола”:

„Від станції «Фольксгартен» він (трамвай) їхав через усе місто аж до моста через Прут, мав колись два класи, а влітку, в купальний сезон, переходив на відкриті вагони, в яких і на яких пасажири висіли гронами, що на відрізку біля залізничного вокзалу було вельми небезпечно. (...) ми любили його, коли він весело видзвонював дорогою, а ввечері повертався у свій притулок біля Фольксгартена”.

Побачити старий чернівецький трамвай зараз вже навряд чи вдасться, а от Фольксгартен (парк ім. Т.Шевченка), будинок магістрату та масу інших старовинних будівель Чернівців — запросто.